Вигнання в Рай. Роман - Юрій Пересічанський

Через деякий час двері храму прочинились, Оксана повільно вийшла, тихенько зачинила двері, стала обличчям до храму, тричі розмірено перехрестилась і схилила голову, потім повернулася й своєю повільною граційною ходою пішла, неначе попливла до Сергія. Так, вона дійсно була в темно-сірій сукні й такого ж кольору хустині. Сукня була набагато довшою, аніж вчорашня коричнева, але так, як і вчорашня надзвичайно личила дівчині й була якогось своєрідного незвичного покрою, принаймні в магазинах, тим паче в наших, таку сукню відшукати навряд чи вийде так просто, Сергій як художник вже дещо в цьому тямив. При її наближенні він мимовільно встав з лави, навіть не встав, а просто таки підскочив, і подумав, що вийшло це в нього якось не зовсім…

– Доброго ранку, – підійшовши ближче, промовила Оксана зі своєю чарівливою напівпосмішкою-напівзадумою, і зрозумівши його невільне замішання, присіла на лаву.

– Доброго ранку, – відчув себе вже вільніше і теж сів поряд і собі Сергій. – Я, чесно кажучи, ніяк не сподівався побачити тебе тут, тобто, – затнувся він, відчувши, що допустився, мабуть, образливої для Оксани помилки, – тобто, вибачаюсь, вас, вас Оксано побачити тут у храмі так рано.

– Та що ти, Сергію, не переймайся, не треба такої вже прикрої офіційності, – вона так вдало знову розрядила не зовсім зручну для Сергія ситуацію, так просто, без зайвих реверансів перейшовши на «ти», неначе поплескавши його по-дружньому по плечі, і в цьому не було й натяку на якусь фамільярність, зверхність чи розв’язність, це було так доречно, так природно й ненав’язливо, і Сергій разом з великою вдячністю відчув надзвичайну полегкість у спілкуванні, так наче вони знайомі з самого дитинства. – Я ж бо теж ніяк не сподівалася тебе побачити тут так рано, адже передбачала щодо тебе міську звичку вставати досить пізно. А я звикла, як природна селянка, вставати рано з самого дитинства, а зараз в монастирі тим паче встаємо рано для вранішньої молитви. Й до цього храму я приходжу щодня вранці попросити в Бога не обійти милосердям цього нового прихистку для люблячих його, та й взагалі храм не повинен бути без молитви, храм без молитви – це все одно, що день без сонця. Храм не може порожніти без молитви.

– Я прекрасно тебе розумію, – Сергій дійсно розумів її. – А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в місті вставати пізно. А тут, я навіть сам собі дивуюся, скочив сьогодні разом із сонцем, навіть не подумавши, що можна ще поніжитися в постелі, бадьорий, радісний, пробігся берегом Дніпра, скупався – і гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати…

– Так, так, а тут я на заваді.

– Та що ти, Оксано! Як це на заваді? Та я…

– Добре, добре, це я так, жартую, – поблажливо промовила Оксана. – Просто я так зрозуміла, що ти вирішив, що в храмі злодії, судячи з того, як рвучко ти розчахнув двері в готовності кинутися в бій.

– А ти помітила? – знову трохи знітився Сергій. – Я думав, що ти була настільки зосереджена на молитві, що навіть не помітила мене. А ти навіть здогадалась про мої наміри.

– Як же тут не здогадатися, якби ти тільки бачив у цей час своє обличчя, – вона знову поблажливо посміхнулася, – як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це нітрохи не завадило моїй молитві. Жаль, звичайно, що моя присутність не дала тобі здійснити героїчний вчинок, – цей невинний жарт зовсім не прозвучав уїдливо в устах Оксани, і Сергієві захотілось відверто все пояснити.

– Розумієш, – почав він, – я служив в Армії в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйоні, ні, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, – похопився Сергій, подумавши, що дівчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.

– Я розумію, – просто відказала вона, і Сергієві відразу стало ясно, що вона дійсно все розуміє.

– Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому місці, що… – Сергій трохи замислився. – В Афганістані я служив, – кинув він мимовільний погляд на Оксану й побачив, як її просвітлене радістю обличчя раптом посумніло, а її великі прекрасні очі, мов сльозами, переповнилися співчуттям. – Так, звичайно, – продовжив він, – набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минулі, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменшій небезпеці діяти так, щоб відвернути цю небезпеку не тільки від себе, а й від інших, діяти у строго визначеному порядку, рішуче й швидко, але без сум’ятливого поспіху, тверезо й усвідомлено. А побачивши, що двері храму відчинено, я, звичайно, відчув небезпеку. А що ще я мав би відчути, адже на власні очі бачив, як Горпина Степанівна вчора власноручно замикала ці двері, а сьогодні вранці, коли я ось зібрався йти до храму працювати, дала мені ключі від дверей храму, щоб я їх власноруч відімкнув, – Сергій дістав з кишені ключі й, тримаючи їх на відкритій долоні, наче зважуючи, додав: – що б я мав думати?

– Я розумію тебе.

– Так от, і думаю, що ж робити? Побігти повідомити когось? Доки бігатиму, злодії втечуть. От і вирішив спробувати своїми силами розібратися в ситуації. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, навіть якби їх було декілька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи моє героїчне минуле, – спробував і він трохи пожартувати, щоб розвіяти невільно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого співчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розвіяло настрій дівчини, додав: – Тебе, я бачу, якось вразило таки моє героїчне минуле?

– Зізнатися, це й справді так, – погодилася вона. – Адже, сам подумай, якось воно незвично – художник, та не просто художник, розписує храми, пише ікони, а до того раптом – Армія, ДШБ, Афганістан… До того ще ж, як уявила, що тобі там довелося пережити. Якось це все відразу й не складеш до купи. Дивно.

– Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афганістан, як це вже й справді не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на межі людських можливостей поставило мене перед невідворотністю вибору, перед невідворотністю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не відмовиш мені в цій розмові? – Сергій побачив, що обличчя Оксани знову проясніло.

– Аякже, – вже веселіше відповіла вона, – я з великою радістю поговорю з тобою про це, – просто, відверто й щиро, як завжди відповіла вона.

– Ні, звичайно, я задумувався над стосунками з Богом і раніше, читав книги, і все таке інше, але щоб отак глибоко й відверто відчути себе частиною Божого задуму, це відбулося все ж після Афганістану, і як це не звучить дивно, завдяки Афганістану. А взагалі, в моєму житті було декілька таких, можна сказати, поворотних моментів, які рішуче змінювали, вірніше поглиблювали світорозуміння, розширюючи водночас життєві видноколи і показуючи нові життєві шляхи. Це, по-перше, – Сергій невільно замислився, – як я вже казав, Афганістан, який зробив мене християнином, потім проголошення України незалежною державою, яке зробило мене відвертим українцем, тоді проголошення Київського Патріархату, яке зробило мене християнином українським, і нарешті, сумнозвісне і водночас велично-незабутнє поховання Патріарха Володимира, яке зробило мене православним українцем незворотно, кінцево, на віки віків. Звичайно, тобі може здатися, що я якось пасивно, безвільно слідував за всіма цими подіями, спонукуваний ззовні до внутрішніх переворотів. Втім, не відкидаючи зовнішніх спонук, я все ж з відповідальністю й без сумніву можу сказати, що все це відбувалося так, ніби мої внутрішні, найглибші мрії й надії виливалися назовні і втілювалися в життя в цих вікопомних подіях, так, наче Бог чув мої сподівання і виконував їх, а може це я просто відчував божественну нагальність цих перетворень. Як би там не було, але в тому, що всі ці події були кроками невідворотного поступу втілення Божого задуму щодо України не може бути жодного сумніву. Як би там не було, – додав він рішуче.

– Так, звичайно, – її очі засяягои глибоким внутрішнім натхненням, – я тебе прекрасно розумію. Адже подібні до описаних тобою почуття переживали щодо відзначених тобою подій, хоча, – вона трохи знічено задумалась, – хоча, зрозуміло, щодо Афганістану я не можу сказати, а щодо всього іншого, названого тобою, то просто впевнена, що подібні до твоїх почуття, мрії та надії переживала переважна більшість українського народу, в тому числі, звичайно, і ми з татом як і все наше село, район і так далі. Просто, можливо, наприклад, ми з татом були трохи більше приготовані до саме такого перебігу подій, дещо сильніше бажали саме такого перебігу подій, бо відома нам історія нашого священицького роду сягає дуже далекого минулого, принаймні нам точно відомо, що наші далекі пращури, Князенки, православні священики, боролися з польськими утисками ще за часів Речі Посполитої, наснажені полум’яним словом Івана Вишенського, потім брали безпосередню участь у Хмельниччині; далі боролися з можливою передачею Київської Митрополії під владу Московського Патріархату, коли ж ця згубна для Українського православ’я передача все ж відбулася всупереч канонам Церкви і бажанню прихожан, Князенки робили все можливе, щоб і в тих умовах зберегти своєрідність українського православ’я, за що й були переслідувані імперським режимом і Священним Синодом; під час же проголошення Української Народної Республіки священики з роду Князенків були першими серед ініціаторів проголошення Автокефалії, через що першими ж після радянської окупації отримували в потилицю чекістські, енкаведистські та кадебістські кулі, оскільки, як і за часів Хмельниччини, не лише словом, а й ділом боролися за віру й Україну, хоробро відстоюючи право свого народу на існування ще й в лавах як Армії УНР, так і Українського Опору в останній великій війні. Так що, й Українська Незалежність, і Київський Патріархат були для нас вже не стільки нежданими подарунками долі, як довгоочікуваним справдженням наших віковічних мрій і боротьби.